«Спалахнув вогонь, мов змій крилатий,
Все навколо дим і жар накрив!
Що ж робити, як все врятувати?» –
В «101» хтось вранці подзвонив!
Мчить червона швидкісна машина,
Бо вогонь загрозливо сичить!
Мчить пожежник рятувать людину,
мчить, бо полум‘я безжалісно горить...
Мчить герой, про себе він не дбає,
Швидко в дім, в самісінький вогонь!
І нікому він не скаржиться, я знаю,
Не показує обпечених долонь...
Он в кутку, у попелі гарячім
Хлопченя налякане сидить,
Все скуйовджене, і тихо-тихо плаче..
Підхопив його пожежник вмить!
- Дядю, у задимленій кімнаті
Залишились Мура й кошеня, -
Хлипає хлопчина винувато,
а герой в кімнату навмання.
Лиш один удар у скло ногою,
Хлопця - комусь в руки передав
Хтось гукнув: «Виходь!» - махнув рукою
І на пошуки він знову в дим помчав!
Серце не витримує, стукоче,
Пульс у скронях вже 140 б‘є!
А під ліжком лагідно муркоче
й заспокоює мале дитя своє
заховавшись Мура виглядає,
Поглядом благає : «Поможи...»
Обгоріла, вусиків немає...
А під нею... кошеня лежить!
Недарма то мати, хоч й котяча,
А дитя собою накрива!
І не думає про полум‘я гаряче,
хоч сама вже ледве-ледь жива!
Підхопив налякану на руки,
кошеня за пазуху сховав,
Сам терпів страшні, пекельні муки
і як міг, до виходу помчав.
У дворі зібралось повно люду:
Сотня певно, може, навіть, дві!
Всі чекають: що ж з героєм буде?
Вийде він живий, чи, може... ні...
Завалився дах! Завмерло серце...
Хлопчик хлипать, навіть, перестав
Та за мить у погорілих дверцях
Сам герой у повний зріст постав.
До хлоп‘яти ледве він додибав,
Муру перелякану віддав
А з-за пазухи – кошлате біле диво –
кошеня легесенько дістав.
Усмішка у хлопчика рудого
Засіяла на тонких устах...
- Дякую вам... за мого малого, -
Підлетіла мати у сльозах...
- Дядю, а хіба вам не боліло,
Як заходили в гарячий ви вогонь? –
А герой лиш усміхнувсь несміло,
Втерши піт із лоба і долонь...
Все сьогодні обійшлось щасливо,
В Мури вуса довгі відростуть,
А в сім‘ї Героя також «диво»:
діти знову татка обіймуть...
Аліна Ткаченко
