Українська мова та література

Мова творів Івана Франка

8 липня 2012 - Ліана Колесник

 

Українська літературна мова протягом усіх історичних етапів перебувала у взаємодії з народними говорами, що виявлялося на різних структурних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному, синтаксичному. Зміни у лексичному складі посідають особливе місце. Проте не всі функціональні стилі сучасної української літературної мови однаково податливі на поповнення діалектною лексикою. Передусім широко вона представлена в мові художньої літератури, у якій лексичні діалектизми проходять випробування на життєздатність, а потім уже стають або не стають надбанням усієї літературної мови. Діалектизм загалом виконують три основні функції: комунікативну, етнографічну і експресивно-виражальну. Комунікативна функція діалектизмів прозоро виявляє себе у творчості письменників дожовтневого періоду. Полягає вона втому, що письменник, уживаючи діалектні елементи рідного йому говору чи наріччя у мові персонажів і в авторській мові, свідомо чи несвідомо використовує їх замість слів літературної мови.

Етнографічну функцію виконують ті діалектизми (здебільшого лексичні), що передають певні відомості про матеріальну культуру жителів тієї чи іншої місцевості, про яких йдеться у творі.


Експресивно-виражальне значення мають діалектизми, які використовуються з метою типізації та індивідуалізації мови персонажів, щоб якнайглибше схарактеризувати реальну дійсність, відображення у творі.

Великим і неповторним надбанням української культури є прозова художня творчість Івана Франка. І.Франко жив і працював у той історичний відрізок часу, коли в Україні творилась нова українська літературна мова. Її становлення, розвиток – це складний соціолінгвістичний процес, наслідки якого виразно відбивають художні тексти письменника. Іван Франко народився і провів дитячі роки на Бойківщині. Рідний для письменника бойківський говір належить до карпатської групи діалектів південно-західного наріччя. До цієї групи входять також закарпатський і лемківський говори, але від бойківського вони чітко відрізняються, оскільки на бойківському говорі позначилося взаємодія між карпатською і галицько-буковинською групою говорів, до якої належить наддністрянський, надсянський, покутсько-буковинський і гуцульський говори. Сам Іван Якович сказав: “Українська мова наслідком свого історичного розвою має загалом мало діалектів. На великім просторі між Кубанню, Доном та Сяном протягом усієї історії українського народу йшли рухи людності то зі сходу на захід, то з заходу на схід, і в тім ненастаннім руху що тягся аж до половини ХІХ в. ніяк і ніде було виробитися діалектам, що постають лише в місцях, відокремлених і відірваних від руху. От тим-то бачимо, що властиві діалекти української мови проявляються лише в немногих забутих кутах: у болотах Пінщини та в Карпатських горах і на закарпатській Русі”.

Мова персонажів оповідань “Вугляр”, “Лесишина челядь”, “Ріпник” загалом відображає тодішню галицьку літературну мову з виразними бойкізмами. Іван Франко активно вникав у всі сфери галицького життя, працював і творив серед галичан і насамперед для них, тому галицькі елементи в мові його творів були цілком природними. Селяни розмовляють значним для них бойківськими говором, напр.: ”… - От, сіна вже конятам не стає, що-сьме тогід купили…” ; “… - О покрові вернемо, не бійся, грошей навеземо, весіль буде”; “… -Говори, чого-сь мя викликала сюда на улицю в такий вітер”, “ – А відки ж ви брали дров на стілько вугля?”.
Бойкізми присутні також в авторській мові, напрю: “Досить-то довго бавило, закип’ять хлопа здужати витягти великий вуглярський віз із глибокої западі”, “На другий рік, десь о такім часі, здибав я старого вугляра”, “Там старуха… пишно похитує головов…”, “Фрузя, смішачи ід своїй ямі, наткнулась у глоті на круглолицю Ганку”.

1.1.Лексичні діалектизми
      З-поміж різного мовного рівня діалектизмів часто уживаними є лексичні діалектизми. Найпомітніше вони представлені в системі повнозначних частин мови:
- іменників: розривка – розвага , відпочинок , полика – слід, кресаня – капелюх, киблі – дерев’яні відра, обора – частина подвір’я з приміщенням для худоби, віверт  – повалене вітром дерево, четина – хвоя, копаниця – викопане з коренем скривлене дерево, верета – рядно, боз – бузок, варцаба – підвіконня, заголовок – подушка, сопух – погане повітря, драбуга – голодранець, волоцюга, пройдисвіт, кип′ячка – неочищена нафта, охаб′я – сухі гілки, ковза – сором, неприємність, біда, фрашка – жарт, бецирк – начальство, криївка – схованка, маночка – багач;
- прикметників: крепкі  – міцні, шпакувате  – сивувате, каждочасна – минулого, теньга – велика, кримезна, угурне – вперте, строкатий – строкатий, ладна – гарна, штуредний – хитрий;
- дієслів: здибати – зустрічати, видіти – бачити, погодіти – почекати, моцуватися – напружуватися, двигати – піднімати, глати – говорити, тарахкотіти – розкидувати, тямити – пам′ятати, щезнути – зникнути, ждати – чекати, квапитися – поспішати, допантрувати – пильнувати, стерегти, ніворотом піти – пропасти, зверечи – скинути, набилювати – пригадувати;
- прислівників: тано – дешево, борзо та форма борше – швидко(швидше), лацно – легко, моцно – сильно, пуще – гірше, мере – дійсно, много – багато, повно – багато, далебі – справді;
- вигуки й окремі службові слова: ся – авжеж, агій – вигук здивування або обурення, ади – глянь, во – ось, тадже – адже, ажень – аж, чень – може, ба – але, та-бо – тому що, най  – нехай, побіч  – біля, коби – якщо, д (ід)  – до.

1.2.Фонетичні риси діалектизмів.
     Ті чи інші діалекти мають специфічні риси, якими відрізняються від мови іншої місцевості. Виділяють ознаки групи карпатських говорів, в яку входять бойківські говірки. Спробуймо простежити, які з них найчастіше трапляються в аналізованих нами оповіданнях Івана Франка.

Фонетичні риси:
1. На місці а будь-якого походження після м’яких приголосних і шиплячих незалежно від наголосу виступає е: нещастє, коханє, весілє, сватанє, колодє, волосє, житє.
2. Відзначається помітна тенденція до вживання приставних г, в. Однак нами зафіксовано у художньому тексті діалектизми, які вживаються без сподіваних приставних г, в: остро, оно, она, огонь, ухо, улиця.
3. Низка слів становить окремі фонетичні варіанти літературних еквівалентів: сонічко, настілько, кождого разу, наверха, сей, стілько, жмінка, остатня, горячо, сопівка, інчої, ігла, троха, горівка, кочан.


1.3.Морфологічні риси діалектизмів.
До характерних морфологічних ознак належать:
1. Уживання зворотної частки -ся, яка не зливається з дієсловом: ”так єм ся спер”, “ся аж злякали”, “ся звалила з ніг”, “сялиш раз замахнула”, “привиділо ти ся”, “ся подивив”, “що-м ся наслухав”, “чого ж ся смієш”, “що ся найму”, “світ ся крутить”, “все ся мине”, “мені ся бачило”, “що ся стане”.
2. Поширеність архаїчних відмінкових закінчень іменників, зокрема місцевого відмінка на -ім : на твердім, в нім, по тім, на тім.
3. Велика поширеність складених форм минулого часу: так єсьмо засиділися, то-сьме їздили, що-сьме купили, що-м віддав, що-м ти показувала, що-м уві сні бачив, чув-єм, хтів би-м робити, що-м нев крутив, чула-м, вже би-м не мовив.
4. У формах третьої особи однини втрачається [т′] в дієслівних формах: радуєся, лишаєся, пронизуєся, намордуєся, догадаєся, насмієся, натиснеся, здаєся, зведеся, всміхаєся, хочеся, повернеся, тягаєся, горнеся, підлещуєся), позбудеся.
5. Уживаються форми орудного відмінка однини іменників жіночого роду, узгоджуваниж з ними прикметників та займенників на -ов, -ев замість -ою, -ею: корбов, тобов, землев, ямов, линвов, холоднов, головов.
6. Поширеність скорочених форм родового і давального відмінка однини предметно-особового займенника: “най му там легко буде”, “і вже ніколи не сварив на ню”, „що-м нев крутив”, „лиш то мя лютить”, „зав′язав ми очі”, „як ту в ню влізти”, „докопуюся до єї підземного царства”, „не держи єго”, „підведу тя засель”, „не лишав єго ніколи”, „не застали єго”, „дух у мні запирає”, а також вказівних займенників: тота Ганка, тото вульгарство, тота бесіда, в тоту безодню, тоту недолю, тота яма, тота сокира.
7. Числівники один, чотири мають форми єден, штири: штири фіри, єдну душу, не єдному так сталося.


1.4. Синтаксичні риси діалектних слів.

     Серед синтаксичних рис особливо часто трапляються такі:
1. Конструкції з прийменником к і його фонетичними варіантами д, ід: “прибігаю ід купі”, “іде просто аж ід велдізькому мостові”, “спішачи ід свїй ямі”.
2. Поширеність сполучників сли, коб (коби), заки (заким): “Прецінь би так щиро не бесідував зо мною, сли би мя не любив!”, “Коби мені борзо вечір, прийде Гнат із косовиці…”, “Коби лише був мій Іванчик золотий дихав!”, “Досить-то довго бавило, заки п’ять хлопа здужали витягти великий вуглярський віз…”, “…вона… вечорами довго бродила по улицях, заки відшукала Івана…”.
     Нами виявлено помітну тенденцію вираження обставини часу конструкцією прийменник по + місцевий відмінок, напр.: “було то якось по зелених святах” (248); “а ще по тім прикриваємо землею…”.
Крім того, автор вживає синтаксичні конструкції з прийменником о (в основному з формами іменників у знахідному та місцевому відмінках) здебільшого на позначення того чи іншого об’єкта, напр.: “О покрові вернемо”, “ грюкаючи о величезне каміння”, “не тямив о світі”, “лишилося о півтора снопа ззаду”, “не відзивався о нім красним словом”, “знов о такім часом”, “серп бренькне о камінець”, “і ви говорите мені о приязні”, “приходить тобі хоч голіруч о голоді вертати”.
   

 

Рейтинг: +1 Голосов: 1 6838 переглядів

Немає коментарів. Ваш буде першим!